American Novel

[paserbyp]

Elizabeth Gilbert, an American author, is more used to soul-searching than grappling with geopolitical problems. Her best-known work, “Eat, Pray, Love”, is a memoir about life after divorce. But in recent weeks she has been ruminating on a grislier subject: Russia’s invasion of Ukraine. On June 12th Ms Gilbert postponed indefinitely the publication of a novel, “The Snow Forest”, after hundreds of angry posts on Goodreads, a review site, mainly from Ukrainians. They object to the fact that the novel is set in Russia, in a religious-fundamentalist community in Soviet-era Siberia. Ms Gilbert’s decision had free-speech advocates fulminating over the dangers of cancel culture. Why is popular fiction being pulled into discourse about the invasion?

The furore is a curious episode in a broader debate. When the war began, many Western galleries, museums and concert halls struck Russian works from their programmes or cancelled performances by Russian artists. They were concerned that celebrating Russian culture would signal tacit acceptance of the Kremlin’s aggression. In some cases, the performers in question did indeed have links to the Russian state. Valery Gergiev, for instance, a famous conductor, played a concert organised by the Kremlin in Palmyra, a Syrian city, in 2016 after Russian forces helped the Syrian army to recapture it from Islamic State. State-backed institutions such as the Bolshoi Theatre have long enjoyed a glowing international reputation.

Severing links to such individuals and organisations blocked obvious avenues for Russian soft power. But other aspects of the debate are more complicated. Some Russian artists who had publicly condemned the war also had their performances cancelled. Some people even suggested that 19th-century Russian literary greats, such as Fyodor Dostoyevsky and Alexander Pushkin, should be reappraised. Western readers, the theory went, had been blind to the imperial sentiments of these authors, who had helped to cultivate a thirst for expansionism within Russian culture and society.

These writers’ works do, in places, include brazen support for imperial conquest. But associating long-dead authors with Russia’s invasion is a stretch (plenty of Western authors of the time held imperialist views). Ms Gilbert’s case takes the discussion to an altogether different, and frankly puzzling, level: merely writing about Russia is cast as being incompatible with showing support for Ukraine. It is unsurprising that her decision to delay the novel’s publication has been called “well-intended” but “wrongheaded” by pen America, a non-profit organisation that promotes artistic free expression.

Still, the backlash against “The Snow Forest” reflects frustration in Ukraine. From intellectuals to keyboard warriors, many Ukrainians bemoan what they perceive as a Western tendency to romanticise Russian culture as a source of universal wisdom on human nature, justice and power. They also accuse Westerners of regularly mislabelling art from other places in Eurasia, including Ukraine, as “Russian”.

Scholars in the West are taking note. Many speak of “decolonising” the study of Russia and eastern Europe. That means encouraging academics to focus on the legacy of Russian imperialism in their research and persuading universities to expand their teaching of other eastern European cultures. Studying the culture of the ethnic minorities who live within Russia is also important, notes Elena Sudakova, head of Pushkin House, an arts institute in London that focuses on work from Russia and its neighbours. It is unclear whether “The Snow Forest” would have touched on these subjects.

For Ms Gilbert, the stakes of the Goodreads debacle seem relatively low: she will probably publish her novel one day. For Ukrainians, the stakes are higher. The Kremlin denies the existence of a discrete Ukrainian history and identity. That makes culture a matter of survival.

Comments

Пушкіни, Іскандерови, Каліброви, Градови, Смерчеви

[paserbyp]

"Пушкін – великий письменник, вам не шкода його пам'ятників?".

Великий – у Росії, не шкода. Я не дивлюся на літературу з боку Росії, дивлюся на Росію з боку. Тепер уже через фронт.

"Пушкін?" – "Х*юшкін!" Тепер уже точно. Жадан фотографується із загадковим обличчям біля пам'ятників Пушкіну, потім їх зносять.

Була в Харкові вулиця Німецька. До 1899 року. У 1899-му Росія відсвяткувала сторіччя Пушкіна. Пушкін став Росією скрізь.
Київ, пишуть, був україно-польсько-єврейським містом. Харків теж. Ще й німецьким.

Каразін домігся відкриття університету, Потоцький, опікун навчального округу, набирав у нього професуру. Це була епоха Гете і Шиллера, вони набирали на прохання Потоцького. Гете – веймарський міністр. Потоцький – брат польського класика, який написав "Рукопис, знайдений у Сарагосі". Німці селилися разом, на новій вулиці. Професура, ремісники тощо.

Пушкін у Харкові не був жодного разу. Написав: "На мене чекав шлях через Курськ і Харків, але я звернув на пряму тифліську дорогу, жертвуючи гарним обідом у курському трактирі (що не дрібничка в наших подорожах) і не замислюючись про те, щоб відвідати Харківський університет, який не вартий курської ресторації".

Не вартий – і гаразд, не цікавлячись – та й бог із ним. Але Пушкіна поставили замість Шевченка. Пам'ятник, у 1904-му. До цього в Харкові не було пам'ятників. Жодного. Був один: Алчевський, який заснував місто, що зараз у "ДНР", український націоналіст, мільйонер, поставив біля свого будинку. Поруч із Німецькою. Цар розорив Алчевського, Алчевський наклав на себе руки, пам'ятник прибрали. Це був перший пам'ятник Шевченку в Україні. Пушкін прийшов на заміну йому і Гете.

Із Пушкіним стосунки складні. У Пушкіна дуже промовисте прізвище як для нашої війни. У ньому звучить одночасно і "Путін", і "пушки" – те, що ми зараз ненавидимо найбільше.

А взагалі всі вони Пушкіни, Іскандерови, Каліброви, Градови, Смерчеви. "Хто такий Віленін?" – запитала в дитинстві, у дев'яності, подруга моєї молодшої сестри біля пам'ятника Леніну. Віленіна після 2014-го знесли. Тепер черга Аспушкіна. Його пам'ятник у Полтаві стоїть у чорному мішку.

Дочка Надя: "У нас кіт у дворі бігає, він на Гітлера схожий. У нього вуса такі ж самі. Ми кличемо його Путін".

"Гітлер капут" було більше ніж мем у моєму дитинстві. Не тільки в моєму. Сестра розповіла: в Італії, в покинутому селі в горах, взяли дівчину-заробітчанку доглядати за старенькою. На ім’я Нонна. Дзвонити, якщо щось трапиться. Дівчина наша, "без язика". Старенька померла. Дівчина в паніці. По телефону – перше, що на думку спало: "Нонна гітлер капут!". Були за п'ятнадцять хвилин. Після Гітлера, після війни, після Муссоліні – вісімдесят років минуло.

Років за вісімдесят після війни, нашої: "Як справи?" – "Путін ху*ло", все зрозуміло.

Інсталяція, яку Надя зробила мамі на день народження. Олена відповіла, що б хотіла в подарунок: "Голову Путіна". Матеріал – солоне тісто, гуаш, вичесана котяча шерсть. Прапор України – пластмасова паличка – вставлений у вуха. Обличчя Путіна здивоване. Путін дуже схожий.

У Полтаві майже кожні вихідні ми на екскурсіях. Впізнаємо Полтаву, як Харків. Полтавщину – як Харківщину. "Історія однієї вулиці". Лубни, Диканька, Козельщина, Горішні Плавні, Котельва. Чорнухи, батьківщина Сковороди. У Сковороди у грудні був ювілей: триста років. Народився на Полтавщині, помер на Харківщині. Там теж музей. Були з другом Юрою Цапліним двічі. Розбомблений 7 травня 2022-го.

У Полтаві ми лазимо скрізь. Садиба Панаса Мирного. Садиба Котляревського. У Полтаві є багато що подивитися. Ходжу Полтавою, за Харковом стежу по знімках. Приліт, і не повідомляють де. Але можна зрозуміти. Дізнатися за деталями. Архітектурними особливостями. Знайомий кут. Поєднання будинків. Ми добряче погуляли свого часу і з дружиною Оленою, і з Юрою Цапліним та його дружиною Наташею, і з другом-колегою Олегом.

"Впізнаєш?" – запитую Олега, висилаю фото руїн із "Телеграму". Місце писати не можна. Олег відповідає: "Так". Іноді забуваємося: "Халтуріна? "Французький бульвар" зачепило теж. І Тюринку".

Надя тепер полтавчанка. Надійка Полтавка. Полтава для неї своя. Подруги, місця, назви. Були на екскурсії в садибі Котляревського, намалювала її з котом. Кіт з обличчям Котляревського, з автоматом, у військовому береті, з книжкою "Москаль-чарівник". "Кот Ляревский" підписано.

Запитую в Наді, чи грають діти у дворі у "войнушку". Як ми в дитинстві. Чи є "наші" і "росіяни" в цій грі, як у нас були "наші" і "німці".

Російські письменники, дивитися на книги російських письменників не можу. Усе це брехня, фальш, викрутаси, щоб не сказати головного: як ви ненавидите нас, українців. Триста років разом, триста п'ятдесят. Навіть Чехов, який любив Україну, навіть Бунін – тепер я читатиму вас інакше. Якщо буду колись. Не буду. Ви брехали про свою любов. Путін і все кодло, які читали вас, нічому не навчилися, нічого не зрозуміли. "Хто винен?"?

Катівня в Бучі. Шістнадцять трупів. Із простреленими колінами. Щоб не втекли. І головами. У сусідній кімнаті кинуте при відступі. Плитка шоколаду. Надкушена. Томик Тютчева. Розкритий на невідомо якій сторінці.

Поет Арсеній Ровинський: "Та не читали вони нічого, ти що, який Бунін, який Чехов? І "муму" не читали вони.