Отець Агапій Гончаренко народився Андрієм Онуфрієвичем Гумницьким 19 (31) серпня 1832 року. Його батько Онуфрій був православним пастором у їхньому селі Кривень, Київської області, Україна. Як і його батько, мати Андрія, Євдокія, була гордою нащадкою давнього українського козацького роду — Богунів. У 1651 році, під час українсько-польської боротьби, полковник Іван Богун прийняв командування козацьким військом у битві під Берестечком, Україна, коли гетьмана Богдана Хмельницького викрали татари.

Дитина середнього класу, Гончаренко восени 1840 року вступив до бурси (інтернату для хлопчиків), а пізніше до Київської духовної семінарії. На початку свого життя він мав змогу на власні очі бачити страждання простих українських селян. «Під час відпусток я мав змогу бачити, як польська аристократія ставилася до наших православних і як їхні слуги б'ють дівчат батогами», – писав Гончаренко у своїх «Спогадах» (опублікованих у 1894 році Михайлом Павликом у Коломиї, Західна Україна (Галичина)).

Молодий Андрій намагався уникнути цієї неприємної сцени в селі. У 1853 році він закінчив Київську духовну семінарію і, одягнувши чернечий одяг, переїхав до Печерської лаври в Києві, щоб стати послушником. Саме тут він прийняв чернече ім'я «Ахапій». Ахапій був вражений, побачивши мирськість ченців. Їхнє життя різко контрастувало з бідністю та стражданнями сільських людей, з якими юний послушник стикався, виконуючи свої обов'язки помічника митрополита Київського Філарета.

12 липня 1857 року Гончаренко мав насичену подіями зустріч у Києві з князем Сергієм Трубецьким, політичним вигнанцем, який повернувся з країни після невдалого повстання декабристів 1825 року. Ця група повстанців, яка мала значну кількість послідовників серед офіцерського корпусу, мала на меті ліквідувати два стовпи Російської імперії — самодержавство та кріпацтво. Таємні товариства були створені як у Росії, так і в Україні в 1818 році. Ці змовники так і не розібралися з політичною проблемою, яку ставила Україна, але багато їхніх письменників висловлювали співчуття до героїчних традицій України, особливо до саги про козаків. Декабристський рух став каталізатором розвитку української політичної та культурної свідомості 19 століття. Його зустріч із Трубецьким надихнула Гончаренка продовжити справу декабристів.

Восени 1857 року Гончаренко опинився в Афінах, Греція. Священний Синод (керівний орган царської Російської православної церкви) рекомендував призначити архідиякона (ієродиякона) до Російської консульської церкви в Афінах. Митрополит Київський Філарет обрав на цю посаду свого молодого помічника. Ахапій швидко занурився в грецьку культуру та почав вивчати мову філософів. Перебуваючи в Афінах, він зв'язався з Олександром Герценом та Миколою Огарьовим — двома відомими російськими політичними емігрантами, які публікували антицарські матеріали в Лондоні. Живо згадуючи страждання та жорстоке поводження з селянами поблизу Києва, аморальність та пияцтво в монастирі, Гончаренко почав писати статті для цих лондонських видань, для «Колокола» (Дзвін).

Ополудні 2 лютого 1860 року київського архідиякона запросили приєднатися до Олександра Петровича Озерова, російського посла в Афінах, на вечерю на борту корабля «Русалка». Після посадки на це судно Гончаренку вручили папірець, у якому повідомлялося, що він заарештований і буде депортований до Росії. «Русалка» перевезла київського ченця до Константинополя, де його кинули до в'язниці разом зі «злодіями та п'яницями російського походження». За дванадцять днів, які знадобилися російському військовому кораблю, щоб дістатися до цього міста, друзі Гончаренка в Афінах зв'язалися зі своїми контактами в османській столиці.

16 лютого молодому ченцю допомогли втекти з в'язниці, і він негайно вирушив до Лондона, куди прибув 4 березня. Він пробув там близько вісімнадцяти місяців. Перебуваючи там, він зустрівся з Герценом, Огарьовим та італійським політичним емігрантом Джузеппе Мацціні. Гончаренко працював у Британському музеї класифікатором та нумізматом. Він продовжував писати для Герцена та працював друкарем у крамниці Людвіга Чернецького. Агапій добре заробляв за свою роботу. Йому вдалося фінансово допомогти численним російським біженцям, які стікалися до Лондона в роки політичної невизначеності за царя Олександра II.

Агапій продовжував писати статті для видання «Колокол». На початку 1861 року він почав використовувати псевдонім «Гончаренко», а згодом обрав псевдонім як прізвище. Наприкінці 1861 року київський чернець повернувся до Греції через Туреччину. У січні 1862 року він відвідав свого дядька, Дмитра Богуна, на Афоні. Пізніше того ж місяця, після подання прохання про висвячення там, його було висвячено на священика. З Греції отець Гончаренко вирушив до Єрусалиму. Коли російський консул у Святому Місті дізнався про його присутність, Агапію погрожували арештом та депортацією. Молодий священик мав рекомендаційний лист, наданий йому князем Іваном Гагаріним, російським римо-католиком. Це забезпечило йому захист Єрусалимського патріарха. За пропозицією Гагаріна український вигнанець деякий час викладав у єзуїтській школі в Ліванських горах. Зрештою він переїхав до Александрії, Єгипет, де знайшов притулок у англійця сера Семюеля Бейкера.

Отець Гончаренко відкрив невеликий магазин поблизу залізничного вокзалу Каїра. Саме тут він зазнав першого нападу на своє життя. Його грецький нападник зізнався, що його найняв російський консул, щоб «вмовити» священика покинути Александрію. Еллінські друзі Ахапія закликали його повернутися до Греції та подати заяву на отримання громадянства. Він так і зробив і отримав громадянство 6 червня 1863 року. Наступного року український емігрант подорожував грецькими островами та східними містами як перекладач для двох російських вчених, Ямонського та Перцова, які шукали слов'янські реліквії.

Гончаренко поступово дійшов висновку, що його народ може повною мірою реалізувати свій інтелектуальний та культурний потенціал за кордоном. Розмови з впливовими російськими політичними емігрантами в Лондоні переконали його, що йому слід емігрувати до Сан-Франциско, щоб відкрити російське видавництво. Молодий священик сподівався об'єднати слов'янський народ Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів у сильну організацію. Він попрощався з Афінами 18 жовтня 1864 року. Корабель «Ярінгтон» перевіз його з Ізміра, Туреччина, до Бостона, штат Массачусетс. У Новий рік 1865 року український православний священик прибув до Америки.

Перша неофіційна служба Грецької православної церкви, яку провів в Америці отець Гончаренко 6 січня 1865 року, викликала інтерес місцевих членів цієї віри. У лютому цей український емігрант був гостем на вечері, яку влаштував єпископ Поттер з Трійці-каплиці в Нью-Йорку. На цьому зібранні він дізнався від присутніх духовенства, що минулого року православних капеланів, які супроводжували російський флот (командувачем якого, до речі, був український адмірал С. Лессовський), запросили відслужити літургію в єпископальних церквах цього міста. Російські священики відмовили, мотивуючи це тим, що православ'я забороняє їм служити в протестантських церквах. Вони сказали: «Ми не будемо мати справ з єретиками». Єпископ Поттер запропонував отцю Ахапію можливість відслужити літургію в церкві Святої Трійці, розташованій на 26-й вулиці в Нью-Йорку. 2 березня 1865 року український священик відслужив першу публічну православну службу в Новому Світі.

Гончаренку було тридцять два роки, коли він вперше привернув увагу двох американських газет, The New York Evening Post та The New York Times. The New York Evening Post (2 березня 1865 року) надрукувала довгий звіт про православну службу, що відбулася в каплиці Святої Трійці, характеризуючи її заголовком «Значна та політична церемонія». Газета «Нью-Йорк Таймс» (3 березня 1865 року) також присвятила кілька колонок огляду цієї Літургії та її значення для російсько-американських відносин. В одному абзаці було наведено цікавий опис українського священика-вигнанця.

«Російсько-грецький священнослужитель, преподобний Агапій Гончаренко, — приємний і гідний на вигляд священнослужитель приблизно п'ятдесяти років. Він росіянин за походженням і випускник церковної академії Санкт-Петербурга. Корабель «Олександр Невський», який близько дванадцяти місяців тому вирушив з цього міста до Афін, приніс звістку до грецької столиці, що в цій країні багато представників Православної Церкви не мають пастора, і він прибув, запропонувавши свої послуги, акредитований митрополитом Афінським та Священним Синодом Королівства Греції».

Можливо, п'ять років постійних подорожей Гончаренка та його густа борода робили його набагато старшим (50), ніж він насправді мав (32). Швидше за все, сам священнослужитель дещо змінив ці друковані деталі свого життя, щоб замаскувати свою присутність у Нью-Йорку від пильних очей царського уряду.

Невдовзі з київським священнослужителем зв'язався російський консул у Нью-Йорку, барон Роберт Остен Сакен, щоб навчити цього чиновника грецької мови. Минуле Гончаренка, що був у втечі, поки що залишалося прихованим. Гострий погляд двоголового орла (символу царської влади) невдовзі простежив невловимі обриси попередньої «злочинної» діяльності отця Агапія. Барона попросили заарештувати українського вигнанця. Консул відмовився ініціювати цю дію.

Гончаренко знову потрапив у заголовки газет 15 квітня 1865 року, проводячи православну службу в церкві Святого Павла в Новому Орлеані, штат Луїзіана. Він провів освячення цієї першої грецької православної церкви в Сполучених Штатах. Імперський уряд вжив рішучих заходів, щоб ізолювати його від грецьких друзів. 13 травня 1865 року грецького консула в Нью-Йорку, Кира Ботассі, відвідав російський посол, барон Едвард де Штекль. Росіяни погодилися виділити кошти на будівництво нової православної церкви в місті з пастором, отцем Ніколасом Б'єррінгом. Грекам було наказано розірвати зв'язки з отцем Агапієм, «ворогом Росії». Гончаренко був змушений шукати нову роботу. Американське біблійне товариство найняло його для перекладу Біблії арабською та церковнослов'янською мовами.

Завдяки знайомству з італійським революціонером Мадзіні, українець потрапив до будинку Джона Сітті у Філадельфії, чий дім був місцем зустрічей іммігрантів-італійських патріотів. 28 вересня 1865 року в Нью-Йорку Гончаренко одружився з Альбіною, дочкою пана Сітті. Альбіна Сітті стала супутницею українського емігранта на все життя і зробила важливий внесок у його видавничу роботу на узбережжі Тихого океану.

Царські шпигуни уважно спостерігали за життям київського вигнанця в Нью-Йорку. Займаючись перекладами Біблії, він ніколи не забував про свій попередній план відкрити видавництво на Західному узбережжі. 1867 рік остаточно переконав його здійснити свою мрію. Переговори про продаж Російської Америки Сполученим Штатам відбувалися взимку та навесні того ж року. 18 жовтня 1867 року російський прапор було востаннє приспущено в Сітці, Аляска. Починаючи з 1808 року, Сітка стала столицею Російської Америки.

Точний характер участі Гончаренка в купівлі Аляски залишається прихованим. Цілком ймовірно, що він зв'язався з державним секретарем Сьюардом десь у 1867 році. Перші американські публікації православного священика (1868) були започатковані на прохання Сьюарда. За чотирнадцять днів до відправлення росіян з Аляски отець Агапій та його дружина-вчителька сіли на пароплав «Америка» в Нью-Йорку та відпливли до Панамського перешийка. Він та Альбіна накопичили значну суму грошей — 2500 доларів. Під час подорожі на захід серед їхніх речей був друкарський верстат з кирилицею вартістю 1600 доларів.

Потяг перевіз їх п'ятдесят сім миль через Центральну Америку, а потім інший корабель 6 листопада доставив їх до Сан-Франциско.

Український вигнанець розглядав можливість заснування свого видавництва на Алясці, але боявся цензури з боку американської військової влади, яка там контролювала. Сан-Франциско, головний порт судноплавства та сполучення з Російською Америкою та з неї, пропонував більш підходяще місце. Будинок за адресою Маркет-стріт, 536, став домівкою для першої російсько-англійської газети, що видавалася у Сполучених Штатах, «The Alaska Herald» («Свобода»). Протягом наступних п'яти років друкарня отця Гончарека також була місцем збору колишніх жителів Аляски, а також біженців з Росії та Сибіру.

Russia has reportedly cut some regions of the country off from the rest of the world's internet for a day, effectively siloing them, according to reports from European and Russian news outlets reshared by the US nonprofit Institute for the Study of War (ISW) and Western news outlets.

Russia's communications authority, Roskomnadzor, blocked residents in Dagestan, Chechnya, and Ingushetia, which have majority-Muslim populations, ISW says. The three regions are in southwest Russia near its borders with Georgia and Azerbaijan. People in those areas couldn't access Google, YouTube, Telegram, WhatsApp, or other foreign websites or apps—even if they used VPNs, according to a local Russian news site.

Russian digital rights NGO Roskomsvoboda told that most VPNs didn't work during the shutdown, but some apparently did. It's unclear which ones or how many actually worked, though. Russia has been increasingly blocking VPNs more broadly, and Apple has helped the country's censorship efforts by taking down VPN apps on its Russian App Store. At least 197 VPNs are currently blocked in Russia, according to Russian news agency Interfax.

These latest partial internet blocks are because Russia is testing its own sovereign internet it can fully control. Russia already tested blocking or throttling sites like YouTube this year by slowing down speeds so much that sites are virtually unusable. Russia has reportedly poured $648 million into its national internet and tech that can power restrictions and has been seemingly working on this since at least 2019.

In the future, Russia could also block Amazon Web Services (AWS), HostGator, and other foreign web hosts. The country may also force Russian residents and companies to stop using such services and migrate over to Russian-owned ones so the government can enforce its own rules.

Separately, in September, the Wix and Notion platforms told Russian users to stop using their sites due to US sanctions. And back in 2022, when Russia invaded Ukraine, Western domain registrar GoDaddy condemned the war as "horrible," stopped supporting Russian domains, ditched Russia's currency, and announced it was donating $500,000 to support Ukraine. All of these blocks and disconnections contribute to the splinternet(An Internet that is increasingly fragmented due to nations filtering content or blocking it entirely for political purposes. Splinternet also occurs when apps use their own standards for accessing data, which differs from the universality of the Web (browsers, websites, HTTP protocol, etc.) we're hurtling toward today.

China is another country known for its internet censorship. Colloquially dubbed the "Great Firewall" in reference to the Great Wall of China, internet access in China has been censored in this way for over a decade, but Chinese internet censorship efforts first began back in 1998 with China's "Golden Shield" project. In recent years, China has censored even single letters as well as keywords it deems unwanted and unacceptable for the internet. Video streaming sites and meeting platforms like Zoom have also been censored, along with a slew of other foreign apps. It's unclear, however, to what extent Russian internet censorship might mirror these policies.

VPNs, which stand for virtual private networks, can allow users to get around certain geographic restrictions by virtually locating the user in another country. But VPNs aren't a one-size-fits-all solution and can be censored. Internet providers are able to tell if a user has a VPN enabled and can block access to sites in some circumstances. In the US, streaming platforms like Netflix and some shopping sites have blocked VPN users globally by determining whether an IP address is tied to a VPN provider or appears to be in a different location from the user's internet provider.

VPN use has historically spiked when internet censorship appears. US Pornhub users in some states have been looking for VPNs to get around state-level blocks, and Hong Kong residents flocked to VPNs when China announced a new security law, to name two examples from the past few years. But Iran, Cuba, Myanmar, Vietnam, and Saudi Arabia are also considered to offer little internet freedom. While VPNs can help some for now, they're not a perfect solution and may not work forever.

Russia just put Bitcoin at the center of its economic chessboard. Earlier today, President Vladimir Putin signed a law that not only recognizes Bitcoin and other cryptocurrencies as legal property but also brings a lot of new regulations to the industry.

The new law rewrites Russia’s Tax Code, turning crypto into a taxable asset. It exempts mining and sales from value-added tax (VAT), but miners must report their activities to local authorities or risk a fine of 40,000 rubles (about $380).

Trading profits are also on the radar, with a tiered tax system: 13% for earnings under 2.4 million rubles ($22,300) and 15% for anything higher.

Starting next year, all crypto companies will face a standard tax rate of 25%. Most parts of this law are effective immediately, except for a few delayed clauses.

Russia anticipates collecting up to 200 billion rubles (around $2 billion) annually from its booming crypto mining sector. And given the country’s global rank as a mining powerhouse, the numbers don’t seem at all far-fetched.

Russia has consistently ranked among the top players in crypto mining, with its abundance of cheap energy fueling massive operations. Now on November 1, a government-backed database for large-scale miners was launched under a separate law Putin signed in August.

The stakes are bigger than just domestic control. Russia’s Central Bank has also greenlit a pilot program for cross-border crypto transactions. These transactions are seen as a lifeline for Moscow, allowing the country to sidestep sanctions and purchase restricted goods on international markets.

Crypto’s decentralized nature makes it harder for Western regulators to track, giving Russia a potential edge in accessing critical resources — military or otherwise.

Of course, this doesn’t sit well with the United States. Washington has warned banks in countries like China, Turkey, and the UAE against aiding Moscow’s efforts to bypass sanctions. But let’s be honest, Moscow isn’t losing sleep over U.S. threats these days.

While Putin is busy legitimizing Bitcoin, the ruble is hitting rock bottom. This week, it sank to 114 against the U.S. dollar, its weakest since March 2022. Russia’s central bank had to step in, halting foreign currency purchases on the domestic market to stabilize the ruble.

By Thursday, it had clawed back some ground, trading at 110 to the dollar, but the damage was done. Putin, as usual, downplayed the crisis. “There are absolutely no grounds for panic,” he said, attributing the ruble’s slide to seasonal factors and budgetary payments.

Kremlin spokesman Dmitry Peskov chimed in, insisting the decline wouldn’t affect ordinary Russians because they earn salaries in rubles. Sure. But analysts aren’t buying it.

Timothy Ash, an emerging markets strategist, described the ruble as being in “free fall,” calling it a proper currency crisis in the making. A weaker ruble means higher inflation, rising interest rates, and slower economic growth.

Inflation was already at 8.5% in October, with staples like butter and potatoes costing significantly more than last year. But don’t get it twisted, the currency collapse is tied to more than just seasonal changes.

New U.S. sanctions targeting Gazprombank have added pressure, while Russia’s war-driven economy is stretching resources thin. Defense spending has skyrocketed, with funds pouring into domestic weapons production.

Despite this, Putin denies the country is sacrificing consumer welfare for military priorities, famously rejecting the notion of “butter for guns.” Meanwhile, the International Monetary Fund recently revised its GDP forecast for Russia, projecting 3.6% growth in 2024.

That’s not bad considering the circumstances, but the IMF also warned of a slowdown in 2025, with growth expected to drop to 1.3%. Private consumption and investment are slowing, labor markets are tightening, and wage growth is losing steam.

As the ruble crumbles and sanctions bite, looks like Bitcoin is stepping up both as a tool and a symbol of economic resistance.

Bomb threats that have slowed or delayed polling processes around the nation appear to be tied to a slew of Russian email addresses, the FBI said in a Tuesday afternoon statement.

“The FBI is aware of bomb threats to polling locations in several states, many of which appear to originate from Russian email domains. None of the threats have been determined to be credible thus far,” the statement reads.

Russia propagated a fake bomb threat targeting a polling place in Georgia, whose Secretary of State Brad Raffensperger said Tuesday such a threat was not credible(MOre details: https://www.usatoday.com/story/news/politics/elections/2024/11/05/georgia-bomb-threat-russians/76068592007).

The Cybersecurity and Infrastructure Security Agency has not observed any sustained, coordinated influence operation that’s been built on the bomb threats, though agency senior advisor Cait Conley said “we should not be surprised if we do, because, as we’ve been saying for months, our foreign adversaries will seek out opportunities and capitalize on those opportunities” to undermine confidence in the administration of the election.

Moscow has built a stacked record of election disinformation attempts over the past several months, aiming to tip the scales of the election in favor of former President Donald Trump, previous intelligence assessments have stated.

“We are in communication with impacted entities and will continue to provide support as possible,” said Conley in a Tuesday afternoon briefing with reporters. “While incidents may occur and things like this may cause temporary disruptions to the process, there are measures in place that election officials have implemented to ensure the security and resilience of the overall election administration process.”

When two white vapour trails cross the sky near the front line in eastern Ukraine, it tends to mean one thing. Russian jets are about to attack.

But what happened near the city of Kostyantynivka was unprecedented. The lower trail split in two and a new object quickly accelerated towards the other vapour trail until they crossed and a bright orange flash lit up the sky.

Was it, as many believed, a Russian war plane shooting down another in so-called friendly fire 20km (12 miles) from the front line, or a Ukrainian jet shooting down a Russian plane?
Intrigued, Ukrainians soon found out from the fallen debris that they had just witnessed the destruction of Russian’s newest weapon - the S-70 stealth combat drone.

This is no ordinary drone. Named Okhotnik (Hunter), this heavy, unmanned vehicle is as big as a fighter jet but without a cockpit. It is very hard to detect and its developers claim it has “almost no analogy” in the world.

That all may be true, but it clearly went astray, and it appears the second trail seen on the video came from a Russian Su-57 jet, apparently chasing it down.

The Russian plane may have been trying to re-establish the contact with the errant drone, but as they were both flying into a Ukrainian air defence zone, it is assumed a decision was made to destroy the Okhotnik to prevent it ending up in enemy hands.

Neither Moscow nor Kyiv have commented officially on what happened in the skies near Kostyantynivka. But analysts believe the Russians most likely lost control over their drone, possibly due to jamming by Ukraine’s electronic warfare systems.

This war has seen many drones but nothing like Russia’s S-70. It weighs more than 20 tonnes and reputedly has a range of 6,000km (3,700 miles).

Shaped like an arrow, it looks very similar to American X-47B, another stealth combat drone created a decade ago.

The Okhotnik is supposed to be able to carry bombs and rockets to strike both ground and aerial targets as well as conduct reconnaissance.

And, significantly, it is designed to work in conjunction with Russia’s fifth-generation Su-57 fighter jets.
It has been under development since 2012 and the first flight took place in 2019.

But until last weekend there was no evidence that it had been used in Russia’s two-and-a-half-year war in Ukraine.

Earlier this year it was reportedly spotted at the Akhtubinsk airfield in southern Russia, one of the launch sites to attack Ukraine.

So it is possible the abortive flight over Kostyantynivka was one of Moscow’s first attempts to test its new weapon in combat conditions.

Wreckage of one of Russia’s notorious long-range D-30 glide bombs was reportedly found amidst the aircraft’s crash site.

These deadly weapons use satellite navigation to become even more dangerous.

So what was the Okhotnik doing flying with an Su-57 jet? According to Kyiv-based aviation expert Anatoliy Khrapchynskyi, the warplane may have transmitted a signal from a ground base to the drone to increase the extent of their operation.

The stealth drone’s failure is no doubt a big blow for Russia’s military. It was due to go into production this year but clearly the unmanned aircraft is not ready.

Four protype S-70s are thought to have been built and it is possible the one blown out of the sky over Ukraine was the most advanced of the four.

Even though it was destroyed, Ukrainian forces may still be able to glean valuable information about the Okhotnik.

“We may learn whether it has its own radars to find targets or whether the ammunition is pre-programmed with co-ordinates where to strike,” explains Anatoliy Khrapchysnkyi.

Just by studying images from the crash site, he believes it is clear the drone’s stealth capabilities are rather limited.

As the engine nozzle’s shape is round, he says it can be picked up by radar. The same goes for the many rivets on the aircraft which are most likely made of aluminium.

No doubt the wreckage will be pored over by Ukrainian engineers and their findings passed on to Kyiv’s Western partners.

And yet, this incident shows the Russians are not standing still, reliant on their massive human resources and conventional weapons.

They are working on new and smarter ways to fight the war. And what failed today may succeed next time.

If Ukraine and its Western backers are to win, they must first have the courage to admit that they are losing. In the past two years Russia and Ukraine have fought a costly war of attrition. That is unsustainable. When Volodymyr Zelensky travelled to America to see President Joe Biden this week, he brought a “plan for victory”, expected to contain a fresh call for arms and money. In fact, Ukraine needs something far more ambitious: an urgent change of course.

A measure of Ukraine’s declining fortunes is Russia’s advance in the east, particularly around the city of Pokrovsk. So far, it is slow and costly. Recent estimates of Russian losses run at about 1,200 killed and wounded a day, on top of the total of 500,000. But Ukraine, with a fifth as many people as Russia, is hurting too. Its lines could crumble before Russia’s war effort is exhausted.

Ukraine is also struggling off the battlefield. Russia has destroyed so much of the power grid that Ukrainians will face the freezing winter with daily blackouts of up to 16 hours. People are tired of war. The army is struggling to mobilise and train enough troops to hold the line, let alone retake territory. There is a growing gap between the total victory many Ukrainians say they want, and their willingness or ability to fight for it.

Abroad, fatigue is setting in. The hard right in Germany and France argue that supporting Ukraine is a waste of money. Donald Trump could well become president of the United States. He is capable of anything, but his words suggest that he wants to sell out Ukraine to Russia’s president, Vladimir Putin.

If Mr Zelensky continues to defy reality by insisting that Ukraine’s army can take back all the land Russia has stolen since 2014, he will drive away Ukraine’s backers and further divide Ukrainian society. Whether or not Mr Trump wins in November, the only hope of keeping American and European support and uniting Ukrainians is for a new approach that starts with leaders stating honestly what victory means.

Mr Putin attacked Ukraine not for its territory, but to stop it becoming a prosperous, Western-leaning democracy. Ukraine’s partners need to get Mr Zelensky to persuade his people that this remains the most important prize in this war. However much Mr Zelensky wants to drive Russia from all Ukraine, including Crimea, he does not have the men or arms to do it. Neither he nor the West should recognise Russia’s bogus claim to the occupied territories; rather, they should retain reunification as an aspiration.

In return for Mr Zelensky embracing this grim truth, Western leaders need to make his overriding war aim credible by ensuring that Ukraine has the military capacity and security guarantees it needs. If Ukraine can convincingly deny Russia any prospect of advancing further on the battlefield, it will be able to demonstrate the futility of further big offensives. Whether or not a formal peace deal is signed, that is the only way to wind down the fighting and ensure the security on which Ukraine’s prosperity and democracy will ultimately rest.

This will require greater supplies of the weaponry Mr Zelensky is asking for. Ukraine needs long-range missiles that can hit military targets deep in Russia and air defences to protect its infrastructure. Crucially, it also needs to make its own weapons. Today, the country’s arms industry has orders worth $7bn, only about a third of its potential capacity. Weapons firms from America and some European countries have been stepping in; others should, too. The supply of home-made weapons is more dependable and cheaper than Western-made ones. It can also be more innovative. Ukraine has around 250 drone companies, some of them world leaders—including makers of the long-range machines that may have been behind a recent hit on a huge arms dump in Russia’s Tver province.

The second way to make Ukraine’s defence credible is for Mr Biden to say Ukraine must be invited to join nato now, even if it is divided and, possibly, without a formal armistice. Mr Biden is known to be cautious about this. Such a declaration from him, endorsed by leaders in Britain, France and Germany, would go far beyond today’s open-ended words about an “irrevocable path” to membership.

This would be controversial, because NATO’s members are expected to support each other if one of them is attacked. In opening a debate about this Article 5 guarantee, Mr Biden could make clear that it would not cover Ukrainian territory Russia occupies today, as with East Germany when West Germany joined NATO in 1955; and that Ukraine would not necessarily garrison foreign NATO troops in peacetime, as with Norway in 1949.

NATO membership entails risks. If Russia struck Ukraine again, America could face a terrible dilemma: to back Ukraine and risk war with a nuclear foe; or refuse and weaken its alliances around the world. However, abandoning Ukraine would also weaken all of America’s alliances—one reason China, Iran and North Korea are backing Russia. Mr Putin is clear that he sees the real enemy as the West. It is deluded to think that leaving Ukraine to be defeated will bring peace.

Indeed, a dysfunctional Ukraine could itself become a dangerous neighbour. Already, corruption and nationalism are on the rise. If Ukrainians feel betrayed, Mr Putin may radicalise battle-hardened militias against the West and nato. He managed something similar in Donbas where, after 2014, he turned some Russian-speaking Ukrainians into partisans ready to go to war against their compatriots.

For too long, the West has hidden behind the pretence that if Ukraine set the goals, it would decide what arms to supply. Yet Mr Zelensky cannot define victory without knowing the level of Western support. By contrast, the plan outlined above is self-reinforcing. A firmer promise of NATO membership would help Mr Zelensky redefine victory; a credible war aim would deter Russia; NATO would benefit from Ukraine’s revamped arms industry. Forging a new victory plan asks a lot of Mr Zelensky and Western leaders. But if they demur, they will usher in Ukraine’s defeat. And that would be much worse.